Чорнобиль. Погляд крізь роки

Вступ

26 квітня 1986 року сталася одна з найбільших техногенних катастроф XX століття – аварія на енергоблоці №4 Чорнобильської АЕС. Серед широкого загалу її причинами прийнято вважати «неймовірні порушення з боку персоналу», «фатальний збіг обставин». Це прості та зрозумілі формулювання, але вони хибні. Чорнобиль не був випадковістю. Він був результатом численних рішень і дій (або бездіяльності) багатьох людей задовго до тієї ночі.

1. Версії аварії

Розслідування, проведене в перші дні після аварії, встановило, що її причиною стала помилка персоналу, яка призвела до порушення роботи головних циркуляційних насосів (кавітації ГЦН). Це нібито спричинило запарювання активної зони та неконтрольованого розгону реактора. Версія була зрозумілою і зручною – вона не вимагала детальної оцінки дій персоналу, аналізу проєкту РВПК-1000 (реактор великої потужності канальний електричною потужністю 1000 МВт, – прим.авт.), оцінки причин катастрофічних масштабів аварії. Вже в травні цю версію було спростовано розслідуваннями, які провели інститути Мінсередмашу (Міністерство середнього машинобудування СРСР – прим.авт.) та Міненерго (Міністерство енергетики та електрифікації СРСР –  прим.авт.).

У перших числах травня начальник групи надійності та безпеки РВПК В’ячеслав Волков доповів своєму керівнику, директору Інституту атомної енергії ім. І .В. Курчатова Анатолію Александрову, що аварія «зумовлена не діями експлуатаційного персоналу, а конструкцією активної зони та неправильним розумінням нейтронно-фізичних процесів, що відбуваються у ній».

Аналіз зафіксованих приладами даних, а також проведені розрахунки дозволили фахівцям Міненерго СРСР дійти висновку, що причинами аварії стали принципово хибна концепція стрижнів системи управління та захисту (СУЗ) («кінцевий ефект»), а також позитивні паровий і швидкий потужнісний коефіцієнти реактивності. Було встановлено, що ні в проєкті, ні в регламенті Головний конструктор не визначив обмежень щодо роботи реактора на малій потужності, що найбільшою мірою сприяло прояву негативних проєктних характеристик РВПК-1000.

У травні Науковий керівник проєкту РВПК-1000, ІАЕ ім. І. В. Курчатова, виконав аналіз 13-ти можливих версій аварії. Тільки одна версія – «кінцевий ефект» стрижнів СУЗ, який призвів до введення позитивної реактивності та початку розгону реактора, не суперечила даним, які зафіксувала діагностична  програма ДРЕГ (аналог «чорної скриньки» в авіації). Катастрофічні масштаби аварії були зумовлені великим позитивним паровим (пустотним) коефіцієнтом реактивності.

Міжвідомча науково-технічна рада з ядерної енергетики (МНТР), яка практично була підконтрольна Мінсередмашу СРСР, на двох своїх засіданнях на початку червня 1986 року проігнорувала думку фахівців. Головою МНТР був Анатолій Александров, науковий керівник проєкту РВПК-1000. Членом МНТР був і Головний конструктор цього реактора Микола Доллєжаль. Ухвалене МНТР рішення було спрямоване на захист творців РВПК-1000. Саме МНТР відкрила шлях до формування спотвореної інформації про причини та обставини аварії.

Наприкінці червня Урядова комісія, яку очолював заступник голови Уряду СРСР Борис Щербина, завершила доповідь про причини та обставини аварії. У доповіді відзначено помилки персоналу. Але головну увагу Комісія приділила недолікам проєкту та прорахункам у діях керівників і фахівців Міненерго, Мінсередмашу та Держатоменергонагляду СРСР, а також підвідомчих їм організацій, які призвели до аварії. Причинами аварії в доповіді було названо:

• позитивні паровий та швидкий потужнісний коефіцієнти реактивності;
• «кінцевий ефект» стрижнів СУЗ;
• відсутність у проєкті реактора пристрою, що показує значення оперативного запасу реактивності (ОЗР).

Комісія зробила принциповий висновок: «…не слід розпочинати будівництво нових атомних станцій з реакторами такого типу».

На початку липня 1986 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС, тоді вищого органу управління державою, висновки Урядової комісії були схвалені. Доповідь Урядової комісії про причини та обставини аварії на Чорнобильській АЕС і рішення Політбюро ЦК КПРС були засекречені та були відомі лише обмеженому колу осіб.

2. Чому не можна було сказати правду

Аварія призвела до очевидного конфлікту інтересів. З одного боку, було необхідним з’ясування реальних причин та обставин аварії, без розуміння яких неможлива розробка та реалізація заходів, що виключають повторення подібних інцидентів у майбутньому. З іншого боку, відкрите визнання справжніх причин та обставин аварії підривало думку про «найбезпечнішу ядерну енергетику у світі», становило загрозу контрактам на спорудження радянських АЕС в інших країнах світу. Розкриття фактичних причин та обставин аварії продемонструвало б усьому світу системні провали, включно з відсутністю в країні законодавчої системи регулювання ядерної безпеки, зокрема її незалежної оцінки.

20 липня 1986 року газета «Правда» публікує повідомлення, яке надало суспільству спотворену інформацію про причини катастрофи: «Політбюро ЦК КПРС на спеціальному засіданні обговорило доповідь Урядової комісії про результати розслідування причин аварії на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р.… Встановлено, що аварія сталася через низку допущених працівниками цієї електростанції грубих порушень правил експлуатації реакторних установок…».

3. Спотворена інформація підкорює світ

МАГАТЕ скликало 25-29 серпня 1986 року у Відні нараду експертів держав-членів для розгляду інформації про аварію на Чорнобильській АЕС. На нараді Радянський Союз представив доповідь Державного комітету з використання атомної енергії СРСР «Аварія на Чорнобильській АЕС та її наслідки. Інформація, підготовлена для наради експертів МАГАТЕ (25-29 серпня 1986 р., Відень)» (далі – «радянська доповідь» – прим. авт.), яка містила правду, напівправду та відверту брехню, достатню для того, щоб переконати експертів у спотвореній версії аварії.

За результатами наради було випущено доповідь міжнародної групи з ядерної безпеки INSAG-1 (Summary Report on the Post-Accident Review Meeting on the Chernobyl Accident, IAEA Safety Series No. 75-INSAG-l, September 1986), згідно з якою: «…першопричиною аварії стало вкрай малоймовірне поєднання порушень порядку та режиму експлуатації, допущених персоналом енергоблоку». Так було написано в «радянській доповіді». У доповіді нічого не було сказано про те, що аварія ініційована позитивним введенням реактивності внаслідок дефектної конструкції стрижнів СУЗ («кінцевий ефект»). Експертам, запрошеним на нараду МАГАТЕ, не були надані регламент, інструкції та програма випробувань. Поставити запитання операторам або керівникам АЕС експерти не могли, оскільки їх не було у складі делегації радянських фахівців на нараді. Їх також не було і у складі групи, що готувала «радянську доповідь».

Експерти МАГАТЕ у 1986 році, на жаль, відступили від важливого правила: «довіряй, але перевіряй», і через кілька років висновки доповіді INSAG-1 довелося суттєво коригувати.

Слід зазначити, що в доповіді INSAG-1 було запропоновано комплекс заходів, який на роки став програмою масштабних досліджень у всьому світі, результати яких призвели до суттєвого підвищення безпеки АЕС у світі, вдосконалення нормативної бази ядерної безпеки.

4. Незалежне розслідування

У 1988-1990 рр. Держатоменергонагляд СРСР провів власне незалежне розслідування причин та обставин аварії на 4-му блоці Чорнобильської АЕС і опублікував його результати у доповіді комісії Державного комітету СРСР з нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості та атомній енергетиці (москва, 1991 рік). У документі зазначалось, що науково-технічною причиною аварії стала незадовільна якість проєкту РВПК-1000. Також доповідь підтверджувала, що оператори дійсно припустилися помилки – порушили межу величини оперативного запасу реактивності (ОЗР), встановлену регламентом.

Однак у доповіді було зазначено, що Головний конструктор РВПК-1000 ні в проєкті, ні в регламенті ніколи не визначав ОЗР як параметр, важливий для ядерної безпеки. Проєктом не були передбачені аварійний захист за цим параметром і прилади, за допомогою яких оператор міг би контролювати його величину в реальному масштабі часу. Проєктна система моніторингу могла надавати оператору інформацію про цей параметр із періодичністю близько 15 хвилин, тому оператор не знав, яким був ОЗР перед аварією. І найголовніше, оператори не знали, що в певних режимах роботи аварійний захист реактора може перетворюватися на інструмент розгону його потужності. Утім, можливо, цього не знав або не розумів і Головний конструктор реактора.

У доповіді Держатоменергонагляду СРСР зазначено, що в проєкті РВПК-1000 Головний конструктор припустився понад десяти надзвичайно грубих порушень вимог ядерної безпеки, встановлених чинними нормативними документами. Також у доповіді наголошується, що недоліки РВПК-1000 були відомі Головному конструктору задовго до аварії. Зокрема, позитивний вибіг реактивності під час введення стрижнів в активну зону реактора («кінцевий ефект») був зафіксований під час фізичного пуску 1-го блоку Ігналінської АЕС та 4-го блоку Чорнобильської АЕС у грудні 1983 року. Науковий керівник проєкту РВПК-1000, ІАЕ ім. І. В. Курчатова, звернув увагу керівництва Мінсередмашу СРСР і Головного конструктора до цього вкрай небезпечного для безпеки ефекту та запропонував заходи, які могли б запобігти катастрофі. Однак Головний конструктор РВПК-1000 залишався незворушним: «Ми маємо справу з відомим явищем». І заходи, запропоновані Науковим керівником, реалізовані не були.

Доповідь Держатоменергонагляду СРСР констатувала, що причиною Чорнобильської катастрофи стала обрана Головним конструктором РВПК-1000 концепція реактора, за якої нейтронно-фізичні та теплофізичні характеристики його активної зони призвели до створення динамічно нестійкого об’єкта управління з позитивними зворотними зв’язками. Нестійкість реактора була посилена неймовірними помилками проєкту системи управління та захисту (СУЗ). У доповіді особливо підкреслено, що творці РВПК-1000 приховали від експлуатаційного персоналу інформацію про небезпечні властивості реактора.

У доповіді зазначено, що система правових взаємовідносин у ядерній енергетиці СРСР була законодавчо не врегульована. У країні не було створено ефективної, повноцінної системи ядерного регулювання, забезпеченої незалежною, кваліфікованою експертизою, яка б мала відповідні права та несла відповідальність за свої висновки. Проєкт РВПК-1000 мав настільки серйозні невідповідності вимогам ядерної безпеки, що його допуск до експлуатації став можливим лише в умовах вкрай низької культури безпеки на всіх рівнях управлінської ієрархії країни.

5. Коригування позиції експертів МАГАТЕ

Доповідь Держатоменергонагляду СРСР про причини та обставини аварії на Чорнобильській АЕС на початку 1991 року було надіслано до МАГАТЕ, що спонукало членів INSAG повернутися до розгляду причин та обставин аварії на Чорнобильській АЕС. У 1993 році вийшла доповідь INSAG-7 «Чорнобильська аварія: доповнення до INSAG-1, Доповідь міжнародної групи з ядерної безпеки, серія видань з безпеки №75-INSAG-7, МАГАТЕ, Відень, 1993», яка стала відома лише обмеженому колу фахівців. До 1993 року тема Чорнобиля була витіснена лавиною інформації, пов’язаної з розпадом СРСР.

Доповідь INSAG-7 констатувала, що нова інформація виявила коло проблем, через які аварія стала можливою. До цього кола належать:

• невідповідність РВПК-1000 нормам безпеки, що діяли під час його проєктування;
• недостатній аналіз безпеки;
• відсутність незалежної оцінки безпеки;
• незадовільна якість регламенту з експлуатації;
• відсутність обміну важливою інформацією щодо безпеки між Операторами та проєктувальниками;
• недостатнє розуміння персоналом аспектів безпеки реактора та неповне дотримання ним формальних вимог регламентів.

INSAG-7 особливо підкреслив неефективний режим ядерного регулювання в СРСР та низьку культуру безпеки на національному і місцевому рівнях.

Висновки доповіді INSAG-7 суттєво змінили дух і зміст оцінок того, що сталося у квітні 1986 року. INSAG-7 показав, що аварія «всесвітнього масштабу» не може бути результатом помилки однієї людини, це – продукт системи. Доповідь стала перемогою істини над спотвореною правдою. Окремі моменти доповіді INSAG-7 можна уточнювати, але, за понад 30 років після її виходу, не з’явилося жодної публікації, яка б заперечувала її висновки.

6. Як ми прийшли до Чорнобильської катастрофи

Чорнобильській аварії передувала тривала історія. У 60-х роках минулого століття СРСР гостро потребував прискореного нарощування виробництва електроенергії. Було ухвалено рішення, що значну частину нафти й газу, які видобувалися в країні, потрібно продавати за кордон, а за вторговану валюту закуповувати необхідні технології, обладнання та продовольчі товарі. Завдання збільшення виробництва електроенергії значною мірою було покладено на ядерну енергетику.

Однак не всі можливі технології ядерної енергетики були забезпечені на той час можливостями машинобудівного комплексу СРСР. Зокрема, бракувало потужностей для виробництва великогабаритних корпусів реакторів і парогенераторів АЕС із реакторами типу ВВЕР (водо-водяний енергетичний реактор – прим.авт.) у кількості, що забезпечувала б програму розвитку електроенергетики. Знайти рішення вдалося завдяки широкому досвіду створення та експлуатації уран-графітових реакторів, які використовувалися для напрацювання збройового плутонію (ПУГР). Будівництво цього типу реакторів не вимагало наявності спеціальної промисловості для виробництва великогабаритного корпусного обладнання. Реактори могли монтуватися з транспортабельних конструкцій безпосередньо на місці будівництва.

Технічне завдання на новий канальний уран-графітовий реактор було затверджено 15 квітня 1966 року міністром середнього машинобудування СРСР Юхимом Славським, а вже на початку червня 1967 року Науково-технічна рада Мінсередмашу СРСР схвалила технічний проєкт реактора потужністю 1000 МВт(е), який отримав індекс РВПК-1000.

Якщо порівняти загальний вигляд та короткі описи РВПК-1000 і ПУГР, то може здатися, що це подібні або дуже близькі одна до одної ядерні установки. Але це абсолютно хибна точка зору. Нові матеріали, нове паливо, нова конфігурація активної зони, інші завдання та режими роботи. Це вимагало детального дослідження нейтронно-фізичних та теплофізичних характеристик нового реактора до початку його проєктування. Були необхідні спеціальні дослідницькі установки, нові розрахункові програми, забезпечення дослідників і проєктувальників потужною обчислювальною технікою, створення прототипів малої потужності.

Проте рішення про створення реактора мільйонної потужності за відсутності необхідних і достатніх розрахункових та експериментальних даних, а також без створення прототипу малої потужності було ухвалено. Рішення ухвалювали керівники, вчені та інженери найвищої кваліфікації, які реалізували в неймовірно складних умовах радянський атомний проєкт. Ухвалене рішення стало можливим через безмежну самовпевненість, віру у свою абсолютну непогрішимість, породжені попередніми успіхами. Цьому сприяла відсутність у країні законодавства, що визначає повноваження та відповідальність у сфері ядерної діяльності, насамперед із питань ядерної безпеки, а також відсутність незалежної експертизи. Усі подальші проблеми створення та експлуатації РВПК-1000, які зрештою призвели до Чорнобильської катастрофи, беруть свій початок із того давнього рішення.

Потенційні проблеми РВПК-1000 як вкрай нестійкого об’єкта управління, його небезпечні характеристики були виявлені ще на стадії проєктування. Після пуску головного РВПК-1000 його негативні характеристики неодноразово проявлялися під час експлуатації та стали причиною аварій і численних відмов. Однак Головний конструктор реактора зайняв позицію приховування проблем ядерної безпеки як від «верхів», так і від персоналу, який експлуатував РВПК-1000: «…Основна особливість реактора РВПК-1000 – його динамічна нестійкість, зумовлена значним паровим ефектом реактивності, який, у свою чергу, зумовлений невдалим вибором кроку графітової решітки. Саме на Ленінградській АЕС, на головному енергоблоці з реактором РВПК-1000 позитивний паровий ефект і викликана ним динамічна нестійкість вперше проявили себе, породивши серйозну ядерну аварію. Але так чи інакше, у цьому інциденті ясно і наочно виявилася докорінна властивість реактора РВПК-1000 як об’єкта управління – його динамічна нестійкість. Характерно, що фінальний стрибок потужності не був зареєстрований приладами і був ідентифікований за виходом вологості в графітову кладку. Факт цієї аварії та її обставини були приховані не тільки від населення, а й від фахівців – насамперед від працівників інших атомних станцій з реакторами типу РВПК».

До цього можна додати, що саме Головним конструктором РВПК було заблоковано систему обміну інформацією «…виходячи з неможливості передачі в інше відомство відомостей про пошкодження та аварії…», тому, наприклад, «…про події, що мали місце на Ленінградській АЕС, багато фахівців атомної енергетики зі здивуванням дізнавалися після чорнобильської аварії» (В. Сидоренко. «Управління атомною енергетикою» // «Ядерне товариство», №№3 – 4, 2001 р).

Минули роки, але навіть сьогодні складно дати однозначну відповідь на запитання: чи розумів Головний конструктор наслідки помилок, допущених у проєкті РВПК-1000? А якщо розумів, то чому не вжив вичерпних заходів для їх усунення? Аналізи безпеки, які дозволили б виявити можливі катастрофічні наслідки навіть проєктних аварій, ввести обмеження на деякі режими експлуатації, вочевидь, не проводилися. Більше того, не було вжито заходів щодо спеціальної підготовки операторів для дій у ситуаціях, які могли спровокувати аварію.

Аварія, що через свої масштаби торкнулася інтересів багатьох країн світу, похитнула міф про якість радянських АЕС. Стояло завдання так подати причини аварії, щоб якнайменше розкривалася справжня картина стану справ і не ставилася під сумнів безпека радянської ядерної енергетики загалом. Так і з’явилося гасло «у всьому винен персонал».

Висновки

Політизація ядерної науки та техніки СРСР, створюваний роками імідж її винятковості та непогрішності, відсутність незалежного органу ядерного регулювання є очевидними причинами Чорнобильської трагедії. Політичний престиж держави домінував і пригнічував головну умову використання ядерної енергії – забезпечення її безпеки.

Але тяжкі аварії ставалися й в інших державах, в інших соціально-економічних системах. Оцінка впливу політичних і соціально-економічних умов на шлях до катастроф – предмет досліджень політологів, соціологів, економістів. Однак «першу скрипку» завжди грає конкретна людина, її характер та кваліфікація, її ставлення до справи, її мораль, її персональне ставлення до безпеки. Людина – причина успіхів, і вона ж – причина провалів. Вчорашній успіх, вчорашні досягнення не дають гарантії успіху в майбутньому. Потрібна постійна оцінка своїх дій та ухвалених рішень. Потрібне постійне навчання та обмін досвідом, обмін інформацією про відмови техніки під час експлуатації.

Людський фактор – це сукупність дій усіх: і творців техніки, і тих, хто її експлуатує. Шлях до аварії може бути дуже довгим і починатися задовго до того, як рука оператора ляже на ключі управління. Самозаспокоєність та самовпевненість, віра в непогрішність своїх дій, нехтування питаннями безпеки є неприпустимими – це стосується і тих, хто техніку створює, і тих, хто техніку експлуатує. Це найважливіший урок Чорнобиля.

Головна відповідальність за безпеку завжди залишається за оператором. Тому щоденний обов’язок тих, хто експлуатує техніку, – постійне виявлення її слабких місць та недосконалостей, їхнє усунення, пошук шляхів до вдосконалення, підвищення безпеки. І тут позиція оператора має бути абсолютно безкомпромісною – ПРО БЕЗПЕКУ НЕ ДОМОВЛЯЮТЬСЯ. Будь-який сумнів має бути досліджено та знайдено рішення. Це завдання і конкретного оператора, і Оператора як організації.

Історія Чорнобильської катастрофи показала, що правду можна приховувати довго, але її неможливо сховати назавжди. Закритість (секретність) документів і діяльності відіграла непропорційно велику роль на нашому довгому шляху до Квітня – це очевидно. Секретність і брехня завжди йдуть поруч. Брехня потребує секретності, а секретність породжує брехню.

Урок Чорнобильської катастрофи універсальний: будь-який складний об’єкт стає небезпечним, якщо культура безпеки поступається місцем самовиправданню. Чорнобиль – це не лише про атом. Він – про суспільство, владу, науку та людину.

Г. О. Копчинський, М. О. Штейнберг