«Про безпеку не домовляються»: головні уроки Чорнобиля
Ми продовжуємо цикл інтерв’ю з Миколою Олександровичем Штейнбергом, присвячений 40-м роковинам аварії на Чорнобильській АЕС. Це останній матеріал у цьому циклі.
У попередніх інтерв’ю ми детально обговорили період до і після Чорнобильської катастрофи, «зручну правду» про помилки персоналу та «незручну» про радянський атомний проєкт, а також те, як тотальна засекреченість, страх керівництва визнати помилки та ігнорування попередніх інцидентів зробили катастрофу неминучою.
У цій, третій частині нашої розмови, Микола Олександрович поділиться спогадами про те, як відбувався складний процес взаємодії з МАГАТЕ та перегляд офіційних висновків щодо причин катастрофи.
Інтерв’ю підготовлено ДНТЦ ЯРБ спільно з редакцією Uatom.org у межах циклу заходів до 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи.
– Уся оперативна та адміністративна документація щодо аварії на Чорнобильській АЕС була вилучена відразу після події та засекречена. Вона зберігалася в архівах Головного конструктора, Наукового керівника і, можливо, у КДБ. Які саме документи, на вашу думку, досі приховуються в архівах російських відомств і що вони можуть приховувати?
Нічого несподіваного там немає. Це дані з реєструвальних приладів (діаграмні стрічки, роздруківки програми ДРЕГ, записи осцилографів, що використовувалися під час випробувань, напевно, копії пояснювальних записок персоналу та, можливо, протоколи допитів). Не забуваймо, було порушено кримінальну справу щодо ролі конструкторів в аварії, мали ж вони готуватися до захисту? Можливо, заспокоїлися, коли справу закрили. Остаточно заспокоїлися лише після розпаду СРСР.
– Миколо Олександровичу, на вашу думку, міжнародні експерти МАГАТЕ, які готували доповідь INSAG-1, стали жертвами сліпої довіри до радянської делегації, чи їм свідомо не показали справжні регламенти та інструкції, якими керувався персонал ЧАЕС?
Демократичний Захід і сьогодні довіряє інформації, яку проливають машки захарови, лаврови і навіть московський недомірок. І чотири роки війни їх нічому не навчили. А потім, різні культури, різні уявлення про честь та гідність. Це неможливо збагнути!
– У книзі ви згадуєте, що один з авторів радянської доповіді подарував вам її копію з дарчим написом ще у 1986 році, але прочитали ви її пізніше. Коли особисто ви усвідомили масштаб фальсифікації з боку творців реактора?
Коли прочитав і доповідь 1986 року, і доповідь 1987 року. На жаль, думка про можливість брехні на тих рівнях до мене також не доходила, адже оточення оцінюєш на підставі власних уявлень про порядність. Коли прочитав, тоді й зрозумів. Тоді й почав збирати команду для розслідування причин та обставин трагедії.
– Голова Держатомнагляду СРСР В.М. Малишев пішов на безпрецедентний ризик, направивши звіт вашої комісії 1991 року напряму Генеральному директору МАГАТЕ без узгодження з МЗС та Мінсередмашем СРСР. Чи можна вважати цей сміливий управлінський крок тим переломним моментом, який зруйнував монополію творців реактора на брехню та змусив міжнародну спільноту переглянути свої висновки?
Так. МАГАТЕ в лютому 1991 року опинилося в дуже неприємній ситуації. На столі було три суперечливі доповіді. З’явилися результати досліджень, проведених західними фахівцями. Почалася відкрита полеміка у відкритих для суспільства засобах інформації. І була доповідь INSAG-1. Треба було привести позицію Агентства, відповідно до реалій.
– Ви зазначаєте, що судовий процес над працівниками ЧАЕС був несправедливим, оскільки суд навіть не розглядав конструктивні недоліки реактора як причину катастрофи. Чи вважаєте ви, що сьогодні, маючи всі факти, Україна мала б переглянути ці судові рішення для відновлення історичної справедливості?
Так, це важливо, щоб донести правду до людей. Це важливо, щоб наша країна набула досвіду судочинства з критично важливих для наших громадян питань безпеки. Не лише АЕС є виробництвами високого ризику. А хімія, металургія, а мости та залізниці, авіація і багато іншого. А чи готові ми до проблем, які несе ШІ в наше життя? Тільки, звичайно, якщо це заради 18 сторінок тексту, то краще не треба. І, певна річ, не допускати до розслідування політично заангажованих діячів.
– Ми зустрічаємо 40-ві роковини в умовах, коли наша найбільша Запорізька АЕС перебуває під окупацією. Чи не вважаєте ви, що вся міжнародна система ядерного регулювання потребує радикальної реформи?
Ні. Треба не допускати до влади чиновників, які виросли в атмосфері всепригнічуючої політичної коректності, і, що вкрай складно, – зрозуміти, які заходи примусу до виконання міжнародних договорів та конвенцій можуть бути розроблені й застосовані. Особливо, коли на найвищі посади в державах приходять особи, подібні до іранських аятол, російських гебешників.
– Чорнобиль навчив світ культурі безпеки, де право на помилку мінімізується за рахунок професіоналізму. Чи є ризик, що система управління в Україні знову стане схожою на ту, що призвела до 1986 року, де політична складова і фінансова вигода цінувалися вище за інженерну істину? Що потрібно зробити, щоби не розгубити набуті гірким досвідом знання та певний імунітет, який Україні вдалося розвинути за роки незалежності?
Напевно, багато хто не погодиться з моєю оцінкою, проте ми вже там – напередодні 1986-го. Вислів «культура безпеки» більше не несе тих сенсів, які в нього закладалися. Ситуацію поки що тримає оперативний персонал. Ми встигли його хоч якось захистити ухваленими законодавчо-нормативними заходами. Також війна вивела науку та інженерію на передній план. Проте цей підйом буде нетривалим, якщо після її завершення все залишиться без змін. Ми маємо створити умови, щоб корупція була економічно невигідною.
– Ваш головний висновок для операторів будь-якої складної техніки – «піддавай все сумніву» і не вір у те, що «цього не може бути». Яку головну пораду ви б дали молодим інженерам, які сьогодні приходять в ядерну енергетику?
Відповідь уже закладена у запитанні. Можу лише додати: «Про безпеку не можна домовлятися!».
Редакція вебсайту Uatom.org
На фото вид на енергоблок №4 Чорнобильської АЕС з південного заходу, вересень 1986. Фото надано ДНТЦ ЯРБ, з особистих архівів Миколи Штейнберга