«Люди не розуміють: шлях до катастроф є довгим, і на його початку не завжди видно фініш», – Микола Штейнберг
До 40-х роковин Чорнобильської катастрофи готується до виходу у світ книга Миколи Штейнберга «Наш довгий шлях до Квітня». Її автор – не просто свідок подій 1986 року. Це фахівець, який пройшов шлях від оператора до головного інженера Чорнобильської АЕС у найскладніші післяаварійні місяці, а згодом очолив комісію з розслідування обставин та причин аварії.
У інтерв’ю Микола Олександрович відверто розповідає про те, як тотальна засекреченість, страх керівництва визнати помилки та ігнорування попередніх інцидентів зробили катастрофу неминучою. Критично важливу інформацію приховували від операторів, а виробнича необхідність завжди стояла вище за безпеку.
Інтерв’ю підготовлено ДНТЦ ЯРБ спільно з редакцією Uatom.org у межах циклу заходів до 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи.
– До роковин Чорнобильської катастрофи вийде ваша книга «Наш довгий шлях до Квітня». Ви відверто пишете, що її створення – це ваш особистий борг перед колегами, адже для багатьох з вас світ назавжди розділився на «до» і «після» 26 квітня 1986 року. Ви також згадуєте, що працювали не самі, і саме друзі та колеги наполягли на публікації, надавши неоціненну допомогу. Розкажіть трохи більше про процес роботи над рукописом: як відбувалася ця співпраця та наскільки емоційно важко було занурюватися у спогади про тих, кого вже немає з нами?
Емоції залишимо осторонь, це не головне. Велике бачиться на відстані. Минуло 40 років. Другорядне відійшло, натомість з’явилася інформація, зафіксована у письмових документах (наукових публікаціях, дисертаціях, спогадах).
Аварія – це не лише момент інциденту. Це тривалий процес, що розпочинається задовго до самої події, особливо коли аварія набуває катастрофічних масштабів, як у 1986 році. Те, про що роками можна було лише здогадуватися, сьогодні має письмове підтвердження, на яке можна спиратися.
Матеріали накопичувалися, проте змінила все нинішня ситуація. По-перше, війна. По-друге, можливо, навіть відіграло більшу роль, – усвідомлення того, що уроки 1986 року в нашій країні забуто. Люди не розуміють: шлях до катастроф є довгим, і на його початку не завжди видно фініш. Зрозумів, що варто про це нагадати. Можливо, замисляться.
– Відомо, що атомна енергетика – надзвичайно складна технічна сфера. Наскільки складно було знайти цей баланс між фаховою точністю та доступністю тексту?
Я відразу вирішив, що не перетворюватиму книгу на підручник. Тим паче, тим, кого це цікавить, сьогодні дає змогу розібратися з технічними тонкощами інтернет. Мені було важливо донести суть проблеми – взаємодію людини та створеної нею техніки. Насамперед роль людини, моральні аспекти цієї проблеми.
– У вступі до своєї книги ви зазначаєте, що навіть через майже 40 років події тих днів не відпускають, а пам’ять постійно повертає вас до тих подій та колег. Наскільки сильно на ваше рішення написати книгу вплинуло бажання остаточно зруйнувати міф, що катастрофу свідомо і несправедливо списали на дії однієї людини – оператора, та пояснити справжні, системні причини трагедії?
Як можна залишити те, з чого насправді складається все твоє життя? Днями виповнилося 55 років, відколи я вперше потрапив на майданчик майбутньої Чорнобильської АЕС: ліс, річка, пісок. Усе це людина створила, витративши величезні зусилля й ресурси. А згодом своїми ж руками перетворила на заповідник власної праці. Питання не в тому, що брехню системи списали на одну людину. Це вже наслідок. Головне те, що навіть у суто науковій та інженерній діяльності, в управлінні галузями, масами людей, на першому місці були й залишаються моральні якості людей. І коли система починає їх підминати – катастрофа неминуча.
– Рішення про створення реактора РВПК-1000 ухвалювалося в умовах гострої потреби в нарощуванні виробництва електроенергії. Відомо, що розробники відмовилися від створення дослідницьких стендів та прототипів малої потужності, одразу запустивши в серію реактор мільйонної потужності. Чи можна вважати цей технологічний волюнтаризм та відсутність повноцінного аналізу безпеки на етапі проєктування першим кроком до трагедії?
Так, це зумовило всі подальші проблеми. Процес руху до катастрофи можна було зупинити, але втрутилася мораль: боягузтво доповісти «нагору», що припустилися помилки і треба щонайменше пригальмувати, розібратися, додатково дослідити проблеми, розробити та впровадити заходи безпеки. І найголовніше – приховали підводні камені від експлуатаційного персоналу, від операторів. Приховали від тих, хто міг забезпечити безпеку. Страх визнання помилок виявився вагомішим за порядність.
– Однією з системних проблем, що призвели тоді до Чорнобильської катастрофи, була відсутність законодавства щодо ядерної безпеки та повноцінної незалежної експертизи. Озираючись назад, чи вважаєте ви, що створення незалежного державного органу ядерного регулювання ще на етапі проєктування РВПК-1000 просто не допустило б цей реактор до експлуатації?
Це справді так. Нелюбов до закону формувалася століттями російської історії. Це історія не з 1917 року. І це триває й досі. Незалежно від того, хто на троні: цар, генеральний секретар чи президент. Культура народу не змінюється за кілька років. Ми жили й працювали в системі, яка визначалася доцільністю. А це – не найнадійніша категорія. Україна – перша з держав, що вийшли з СРСР, створила ядерне законодавство. Перша створила систему регулювання ядерної безпеки. У мене немає сумнівів, що сьогодні навіть молодий спеціаліст не допустив би до експлуатації РВПК-1000. Але це сьогодні. Психологічно змінилося ставлення до безпеки ядерних установок. Ми зростали в умовах, коли сама ймовірність тяжкої аварії була поза межею нашого розуміння. Ми були виховані в переконанні «цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи»! Симптоми можливої аварії виявляли себе неодноразово, але психологічно ми не могли дозволити собі зазирнути «за лаштунки». Це гірка правда. Не варто посипати голову попелом, але треба розповісти, як уникнути помилок у майбутньому. Це стосується не лише ядерної енергетики.
– У книзі ви детально описуєте проблему оперативного запасу реактивності (ОЗР). Ви стверджуєте, що оператори 26 квітня 1986 року порушили регламент, не знаючи про це, оскільки прилади не давали інформації в реальному часі. Більше того, в інструкціях взагалі не було вказано, що за умови малого ОЗР аварійний захист перетворюється на інструмент розгону реактора. Чи можна вважати це порушення пасткою, створеною конструкторами реактора?
ОЗР виявився пасткою. Пасткою для всіх. Ніхто свідомо її не готував. Я виключаю те, що фахівці, які працювали разом з Головним конструктором, свідомо це проєктували. Я думаю, що вони, як і ми, зрозуміли це вже після аварії. Ані експлуатаційний персонал, ані фахівці, які працювали разом з Головним конструктором, не змогли зіставити кілька умов, з кожною з яких ми зіштовхувалися під час експлуатації. Впритул до розуміння можливості реалізації накладання кількох особливостей режиму експлуатації блока на малій потужності після його розвантаження підійшли фахівці, які працювали разом з Науковим керівником. У листі, який вони надіслали до Мінсередмашу та Головному конструктору, вони висловили свої побоювання і пропозиції щодо того, як уникнути «неприємностей». Проте фахівці не забили на сполох! Вони лише довели до відома. І вони психологічно не були готові. І керівництво всіх АЕС із РВПК не було готовим і не довело ці побоювання до операторів. Натомість Головний конструктор написав, що він усе це знає і вживатиме заходів. Попереду було три роки. Ніхто й нічого не зробив. Чому? Тому що ніхто не відповідав за безпеку. Так, усі потроху. А 26 квітня всі «особливості» режимів РВПК-1000 склалися докупи.
– Миколо Олександровичу, в історії експлуатації РВПК-1000 була подія, яку фахівці сьогодні називають справжньою репетицією Чорнобиля, – аварія на першому блоці Ленінградської АЕС у 1975 році. Проте ця інформація була прихована не лише від населення, але й від персоналу інших станцій. На вашу думку, якби розробники тоді не приховали правду і відкрито пояснили експлуатаційному персоналу причини тієї аварії, чи стала б катастрофа 1986 року неможливою?
100% гарантії немає і бути не може. Але з високою ймовірністю аварії вдалося б запобігти за тим сценарієм, за яким вона реалізувалася у квітні 1986 року. Принципове вирішення проблеми полягало в розробленні та реалізації комплексу технічних і організаційних заходів, які могли б суттєво знизити ймовірність такої аварії. Цього зроблено не було.
– Про який саме комплекс технічних і організаційних заходів йдеться, розкажіть детальніше?
Я про це говорив неодноразово. Заходи, які б унеможливили такий перебіг подій та сценарій, який розгорнувся на четвертому енергоблоці 26 квітня. Але знову ж таки – усе необхідно робити вчасно. Коли інформація приховується від експлуатаційного персоналу, його використовують по суті «наосліп». Це як їхати на автомобілі, до якого в інструкції з експлуатації не описали ключових моментів. Поки їдеш на одній швидкості прямою дорогою, нічого не станеться. Але завжди приходить момент, коли треба зупинитися чи повернути в бік. Тоді і виникають «сюрпризи».
Коли безпекою жертвують заради інших потенційних благ – це завжди закінчується погано.
– Вражає той факт, що всього за 10 місяців до Чорнобильської катастрофи, у червні 1985 року, серйозний інцидент стався на Смоленській АЕС, коли реактор почав самовільно розганятися, а потім зупинятися, і це ніхто не розслідував. Ви називаєте це грою в «російську рулетку». Чи правильно я розумію, що катастрофа могла статися на будь-якій іншій станції з РВПК ще до 1986 року, і Чорнобиль просто став тим випадком, коли «не пощастило»?
По-перше, ця подія формально не була інцидентом. Факт експлуатаційної події ніде не зафіксовано, окрім записів в оперативному журналі та публікації на сайті, на який я посилаюся (прим. ред.: йдеться про посилання автора на сайт у своїй книзі книга «Наш довгий шлях до Квітня»).
По-друге, це якраз і є підтвердженням того факту, що до вибриків РВПК-1000 звикли настільки, що на них уже перестали реагувати. Треба виробляти електроенергію, а не звертати увагу на якісь «дрібниці», які цьому заважають.
І, по-третє, але ж яка кваліфікація оператора! Це також відігравало свою роль.
– Оцінюючи всі ці аварії на Ленінградській, Смоленській та Чорнобильській станціях, стає зрозумілим, що фатальні недоліки РБМК проявляли себе неодноразово. На вашу думку, якби не ця культура секретності та відомча монополія на правду, чи міг би РВПК-1000 бути доопрацьованим так, щоб унеможливити аварію 1986 року?
Це один із ключових моментів нашого шляху до Квітня. Сьогодні складно пояснити це тим, хто не зіштовхувався з тією системою. Інформація могла залишатися таємницею в межах однієї станції. У вересні 1982 року сталася аварія на енергоблоці №1 Чорнобильської АЕС. Було пошкоджено канал 62-44. Були тяжкі радіаційні наслідки. До очищення приміщень та обладнання залучали персонал різних цехів. Ті, хто йшов «попрацювати», давали розписку «ні про що і нікому». Однак у мене в турбінному цеху було багато хлопців, які добре знали й реакторну справу. Тому наслідки я знав, а чому і як це сталося – ні. До речі, навіть сьогодні офіційну версію тієї аварії підтримують далеко не всі фахівці. Це лише один приклад. А про те, що відбувалося на інших атомних електростанціях, особливо тих, що були у підпорядкуванні Мінсередмашу СРСР, ми взагалі нічого не знали.
Після аварії на Ленінградській АЕС, про яку йшлося вище, було впроваджено деякі заходи з підвищення безпеки, про які ми не знали. Цілком можливо, що вони могли б щонайменше знизити величину «кінцевого ефекту», з якого почався розгін реактора 26 квітня 1986 року.
Продовження інтерв’ю про розслідування причин Чорнобильської катастрофи, судовий розгляд та погляди Миколи Олександровича Штейнберга на сьогодення читайте наступного тижня.
Книга «Наш довгий шлях до Квітня» – це свідчення професіонала, який пройшов шлях від оператора, начальника зміни енергоблока, начальника цеху Чорнобильської АЕС до її головного інженера в найважчі післяаварійні місяці. У книзі автор відновлює ланцюжок подій, що призвели до аварії, і показує, що вибух був зумовлений не лише прорахунками проєкту РВПК-1000 та помилками персоналу, а й став наслідком відсутності законодавчо регульованої системи повноважень та відповідальності щодо гарантування безпеки ядерної енергетики СРСР. Уперше погляд на наукові та технічні причини аварії поєднується з оцінкою лицемірства державної системи, яка визнавала дефекти реактора за зачиненими дверима, публічно виставляючи експлуатаційний персонал єдиним відповідальним за аварію.
Передзамовити книгу можна за посиланням або на сайті.
Редакція вебсайту Uatom.org