Крок за кроком до роззброєння: чому Україна не зможе відновити ядерний статус

Після розпаду СРСР у 1991 році на території України залишилася третя за розміром ядерна арсенальна база у світі. Під тиском міжнародної спільноти Україна відмовилась від ядерного статусу: у 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум разом зі США, Великою Британією та Росією. В обмін на вивезення ядерної зброї та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), Україна отримала гарантії безпеки, незалежності та територіальної цілісності. Однак гарантії, надані в Будапештському меморандумі, не були дотримані, особливо після анексії Криму Росією у 2014 році.

Вперше ідеї щодо відновлення ядерного статусу України з’явилися після українсько-російського конфлікту щодо острова Тузла у 2003 році, з більшою силою почали дискутувати та спекулювати цією темою у 2014 році після російської агресії та анексії Криму. Наприклад, 3 липня 2014 року народні депутати України від ВО «Свобода» зареєстрували у Верховній Раді України проєкт Постанови про Заяву Верховної Ради України щодо відновлення Україною статусу ядерної держави. Аналогічний проєкт подавали представники Радикальної Партії Олега Ляшка, пункт про відновлення ядерного потенціалу країни також входить до програми «Національного корпусу».

Тема необхідності перегляду без’ядерного статусу нашої держави знову вийшла на перший план після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року. Війна показала вразливість країн, які свого часу добровільно відмовилися від ядерної зброї в обмін на міжнародні гарантії безпеки. Попри підписані обіцянки захищати територіальну цілісність України, саме росія стала агресором та окуповувала українські території, починаючи з 2014 року. У ході війни її посадовці неодноразово відкрито погрожували застосуванням ядерної зброї – не тільки проти України, а й як спосіб тиску на весь цивілізований світ.  росія як одна з країн-гарантів за Будапештським меморандумом 1994 року порушила не лише свої зобов’язання, а й основні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті ООН. Це змушує ставити під сумнів ефективність чинної системи захисту для без’ядерних держав.

До того ж, ідею перегляду без’ядерного статусу України підтримує і більшість українців, хоча це було немислимим ще десять років тому. Про це йдеться в опитуванні, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології наприкінці 2024 року, 73% респондентів прихильно ставиться до ідеї відновлення ядерної зброї. Не підтримує – 20% (і ще 7% має невизначені погляди).

Зважаючи на зростаючу прихильність до повернення ядерної зброї Україні, редакція вебсайту Uatom.org вирішила роз’яснити, що означає режим нерозповсюдження, чому Україна відмовилася від ядерної зброї та чому повернення ядерного статусу не є можливим у майбутньому.

Що ж означає «ядерний статус»

Поняття «ядерний статус» часто фігурує в публічному дискурсі, особливо в контексті безпекових викликів, з якими зіштовхується Україна. Проте перед тим, як вести мову про його можливе відновлення, важливо з’ясувати, що саме означає цей термін.

У міжнародному праві не існує чіткого, загальновизнаного визначення поняття «ядерний статус». Водночас термін «без’ядерний статус» фігурує в низці міжнародних документів і угод, зокрема у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї.

У публіцистиці та медійному просторі «ядерний статус» зазвичай використовується як синонім до володіння ядерною зброєю. Відповідно, країни, що мають на озброєнні ядерні боєзаряди, умовно класифікуються як «ядерні держави», а ті, що не мають, – як «без’ядерні».

Режим нерозповсюдження: як все починалося у світі

Ядерна ера розпочалася у 1945 році, коли США стали першою державою, котра випробувала ядерну зброю, а також першою і єдиною державою, яка її застосувала. Наступним за США, у 1949 році, випробував перший ядерний вибуховий пристрій СРСР. У 1952 році ядерна зброя була створена у Великобританії, у 1960 – у Франції і в 1964 – у Китаї.

Здавалося б, розповсюдження ядерної зброї відбуватиметься так само, як і будь-якого іншого нового виду озброєння, адже багато країн розпочали власні ядерні програми, зокрема Австралія, Єгипет, Швейцарія та Швеція. Проте на межі 1950–1960-х років ситуація почала змінюватися. З’явилося розуміння руйнівної сили ядерної зброї та наслідків її застосування, у всьому світі створювалися антиядерні організації та розгортався масовий антиядерний рух громадськості. Водночас витрати на розробку ядерної зброї робили її недоступною для більшості країн, а держави, що вже володіли ядерною зброєю, були зацікавлені у збереженні монополії та запобіганні її поширенню.

Все більше країн виявляли готовність відмовитися від ядерних амбіцій за умови надання міжнародних гарантій безпеки, зокрема – забезпечення без’ядерного статусу сусідніх та потенційно ворожих держав. Натомість ядерні держави не розглядали ліквідацію своїх арсеналів в короткостроковій перспективі, розглядаючи повне ядерне роззброєння радше як віддалену мету. Таким чином, виникла парадоксальна ситуація між прагненням більшості держав до заборони ядерної зброї та інтересами ядерних країн.

Компромісом став Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), відповідно до якого п’ять держав були офіційно визнані такими, що володіють ядерною зброєю: США, Велика Британія, Радянський Союз (правонаступницею якого є російська федерація), Франція та Китай. Ці країни взяли на себе зобов’язання не передавати ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої іншим державам, а також не сприяти і не стимулювати їх до набуття подібного озброєння будь-яким способом.

Водночас решта країн добровільно відмовилася від набуття ядерної зброї та зобов’язалася не виробляти, не розробляти та не набувати ядерну зброю, а також не звертатися за допомогою і не отримувати її у виробництві такої зброї. Крім того, неядерні держави зобов’язалися укласти угоду про застосування гарантій з Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ) з метою верифікації виконання зобов’язань, визначених договором.

Станом на 2025 рік, ДНЯЗ має 191 державу-учасницю, включаючи п’ять офіційно визнаних ядерних держав. Індія та Пакистан не підписували договір, хоча володіють ядерною зброєю. Ізраїль не підписував ДНЯЗ і офіційно не підтверджує наявність ядерної зброї, проте дослідники вважають, що держава також має ядерний арсенал та займається його модернізацією. Північна Корея (КНДР) приєдналася до ДНЯЗ у 1985 році, але у 2003 році оголосила про свій вихід з договору. З того часу країна провела кілька ядерних випробувань і заявила про наявність ядерної зброї.

Ірак приєднався до ДНЯЗ у 1969 році як неядерна держава, проте у 1980-х роках режим Саддама Хусейна потай намагався розвинути ядерну програму з потенціалом створення зброї. Після війни в Перській затоці (1991), інспектори ООН виявили масштабну таємну програму з розробки ядерної зброї, що було явним порушенням ДНЯЗ. Сьогодні Ірак є членом ДНЯЗ і не має активної ядерної програми.

Іран став учасником ДНЯЗ у 1970 році, взявши на себе зобов’язання не розробляти ядерну зброю. Однак на початку 2000-х років МАГАТЕ виявило факти прихованої діяльності – деякі ядерні об’єкти та програми не були задекларовані. На сьогодні Іран здійснює збагачення урану до рівня 60%, що близько до необхідного рівня для виготовлення ядерної зброї.

Що ж передбачає режим нерозповсюдження

Режим нерозповсюдження ядерної зброї – це комплекс міжнародних угод, організаційних структур і національного законодавства держав-учасниць, спрямований на недопущення набуття ядерного статусу країнами, які не володіли ядерною зброєю до 1967 року.

Об’єктом регулювання є усі ядерні вибухові пристрої, а також матеріали, обладнання й технології, необхідні для їх виробництва, незалежно від заявленого – військового чи мирного – призначення.

Функціонування режиму передбачає:

• збереження без’ядерного статусу держав, які не мали ядерної зброї до 1967 року;
• заборону на передачу ядерних вибухових пристроїв, матеріалів, обладнання і технологій третім країнам;
• зобов’язання неядерних держав утримуватись від отримання таких елементів будь-яким шляхом;
• участь ядерних держав у переговорах, спрямованих на припинення гонки ядерних озброєнь та поступове ядерне роззброєння.

Отже, поняття нерозповсюдження ядерної зброї передбачає сукупність заходів, спрямованих на запобігання поширенню ядерної зброї та збереження зобов’язань держав, які відмовилися від її набуття.

Причини України для відмови від ядерної зброї

Внесок України у збереження міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї є унікальним, адже вона позбавилася від ядерного арсеналу, який був потужнішим ніж арсенали Великої Британії, Китаю та Франції взяті разом.

На момент розпаду СРСР Україна володіла:

• 220 одиниць стратегічних носіїв: 176 міжконтинентальних балістичних ракет, у тому числі 130 рідиннопаливних УР-100Н (SS-19 Stiletto) (по шість боєголовок кожна) і 46 твердопаливних РТ-23УТТХ (SS-24 Scalpel) (по десять боєголовок кожна) в шахто-пусковій установці;
• стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-160 (від 30 до 40);
• ядерні боєзаряди стратегічної зброї: від 1514 до 2156;
• тактичні ядерні боєзаряди: від 2800 до 4200.

Питання відмови України від ядерного арсеналу неодноразово ставало предметом аналізу та дискусій як з боку безпосередніх учасників ухвалення відповідного політичного рішення, так і фахівців у галузі ядерного роззброєння та нерозповсюдження. Разом із тим, ретельний аналіз історичних джерел і політичних процесів свідчить про значний зовнішній тиск на Україну для відмови від ядерної зброї. Подібний тиск здійснювався також на інші пострадянські держави, зокрема Білорусь та Казахстан. Це і не дивно – від цих рішень залежала доля загального режиму глобальної ядерної безпеки та Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Цей висновок підтверджується аналітичними матеріалами американського дослідника Стефена Ф. Бургесса (Stephen F. Burgess), який під час аналізу процесу ядерного роззброєння Південно-Африканської Республіки (ПАР) у 1991 році зазначав, що «на відміну від усталених політичних режимів, держави з перехідними політичними системами, такі як ПАР, демонструють підвищену чутливість до зовнішнього та внутрішнього тиску, спрямованого на забезпечення режиму нерозповсюдження ядерної зброї».

Про системний дипломатичний тиск, який чинився на Україну в процесі її ядерного роззброєння, йдеться і в статті американського дослідника Джорджа Е. Богдена «Обман, страх і зневіра: історія про те, як Україна втратила свій ядерний арсенал», опублікованої у виданні «The National Interest» у жовтні 2023 року. Автор, спираючись на раніше неопубліковані архівні матеріали, внутрішні меморандуми та свідчення учасників переговорного процесу, висвітлює маловідомі факти і механізми зовнішньополітичного тиску на Київ з боку провідних західних держав.

Зокрема, Богден стверджує, що США, за підтримки НАТО, послідовно і цілеспрямовано вимагали від України передачі ядерного арсеналу рф, незважаючи на зростаючу геополітичну загрозу з боку тієї ж росії. Американські чиновники не лише блокували українські спроби обміняти свій успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки, але й лобіювали європейців, щоб вони не допускали Україну до безпекових угод поза НАТО.

Отже, Україна відмовилася від ядерної зброї під серйозним зовнішнім тиском, а не добровільно. По-перше, це було необхідно, щоб Україна стала суверенною державою, а її незалежний статус визнав увесь світ. Про це зазначає безпосередній учасник тих подій, видатний український дипломат, колишній представник України при ЄС та НАТО, професор Володимир Василенко, нагадуючи, що ще у 1990 році державний секретар США Джеймс Бейкер (James Baker) серед основних критеріїв, якими керуватимуться США разом з усім західним світом під час визнання нових незалежних держав, назвав «неволодіння ядерною зброєю».

По-друге, на початку 1990-х років Україна перебувала у глибокій соціально-економічній кризі: дефіцит бюджету, стрімке падіння ВВП, зростання інфляції, масове безробіття. Особливо гострою була проблема енергетичної залежності від рф. Україна не володіла повним циклом виробництва ядерного палива, а тому була змушена закуповувати його за кордоном. Як компенсацію за ядерний потенціал, Україна отримала близько 1 млрд доларів паливом для атомних електростанцій. При цьому країна також мала великі борги за поставки природного газу, що призвело до регулярних віяльних відключень електроенергії у різних регіонах. Частину боргу за російський газ було списано в результаті двосторонніх домовленостей: за 11 стратегічних бомбардувальників Ту-160 і Ту-95МС, 575 крилатих ракет Х-55 та інше обладнання росія заплатила 275 мільйонів доларів.

По-третє, академік Володимир Горбулін, який був безпосередньо залучений до процесу ухвалення рішень у сфері стратегічного ядерного озброєння, акцентує увагу на низці критичних технічних проблем, що виникли після розпаду СРСР. Зокрема, йдеться про відсутність належного технічного обслуговування та завершення гарантійних термінів експлуатації ядерної зброї, що залишилася на території України. Науковець підкреслює, що ядерні заряди мають обмежений ресурс безпечного функціонування, після чого вони втрачають стабільність і можуть перетворюватися на джерело високорадіоактивних відходів. У той період Україна не володіла власними технологічними потужностями для технічного обслуговування або регенерації боєзарядів. Створення відповідної інфраструктури вимагало значних фінансових вкладень та тривалого часу, дефіцит якого вже був очевидним: на момент розгляду питання про роззброєння на деяких боєголовках було зафіксовано критичне підвищення температурного режиму – так зване «дихання» зарядів, що створювало потенційну загрозу ядерного інциденту.

Серед інших причин України для відмови від ядерної зброї старший науковий співробітник відділу критичної інфраструктури, енергетичної та екологічної безпеки Центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Кондратов виокремлює такі :

• відсутність можливостей для управління ракетно-ядерними комплексами на території України;
• проєктування і виготовлення ядерної зброї відбувалося в росії, а її монтаж та обслуговування здійснювалися фахівцями спеціального управління колишнього Міністерства оборони СРСР, яке не мало своїх підрозділів в Україні;
• відсутність фінансування для створення власних установок для регенерації ядерних боєзарядів;
• необхідність перенацілювання ядерної зброї з метою ядерного стримування за наявності в українському суспільстві полярних поглядів щодо вибору геополітичного вектору розвитку країни;
• сильні антиядерні настрої в українському суспільстві, обумовлені, значною мірою, Чорнобильською катастрофою.

Отже, на початку 1990-х років це рішення було по суті єдино можливим з точки зору національного та міжнародного інтересу України.

Крок за кроком до роззброєння

«Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Про це оголосила Верховна Рада УРСР ще у 1990 році у Декларації про державний суверенітет.

Через два місяці після проголошення незалежності України, 24 жовтня 1991 року, Верховна Рада ухвалила Заяву про без’ядерний статус України, в якій окреслила умови надання міжнародних гарантій безпеки, отримання фінансової компенсації (зокрема за уран і бойові матеріали) та участі у мирному ядерному співробітництві (через МАГАТЕ).

Першим практичним кроком до реалізації ядерного роззброєння стало повне вивезення тактичної ядерної зброї до російської федерації у період з січня по травень 1992 року.

Наступним етапом було підписання Тристоронньої угоди між Україною, росією та США 15 січня 1994 року в москві. Вона передбачала передачу стратегічної ядерної зброї до рф, компенсацію Україні у вигляді ядерного палива за вивезений збагачений уран, участь США у фінансуванні процесу ліквідації інфраструктури озброєння в рамках програми Nunn–Lugar.

Найбільш знаковим документом та історичною подією стало підписання Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (скорочено – Будапештський меморандум). Це сталося 5 грудня 1994 року в Будапешті на саміті ОБСЄ за участі трьох ядерних держав: прем’єр-міністра Великої Британії Джона Мейджора, президента рф Бориса Єльцина, президента США Білла Клінтона та президента України Леоніда Кучми. Аналогічні міжнародні документи того ж дня були підписані Білоруссю і Казахстаном, на території яких також певний час залишалася ядерна зброя колишнього СРСР.

У цьому документі було закріплено такі ключові гарантії:

• поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України;
• утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України;
• утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги;
• надавати допомогу Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;
• не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю;
• проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань.

Варто зазначити, що Франція та Китай не приєдналися до меморандуму як сторони, пояснивши це тим, що механізми гарантування безпеки вже нібито закладені у Статуті ООН та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року. Вони оприлюднили окремі односторонні заяви, які мали декларативний характер і не накладали на них жодних чітко визначених зобов’язань.

До 1996 року Україна завершила повне вивезення стратегічних боєголовок до рф. Протягом наступних п’яти років, за технічної підтримки США, повністю ліквідовано пускові шахти, зруйновано засоби доставки та демонтовано військову інфраструктуру. 30 серпня 2001 року було знищено останню пускову шахту міжконтинентальної ракети в селі Підгайці на Полтавщині.

Уже в новому десятилітті Україна продовжила політику зміцнення глобальної ядерної безпеки. Під час Вашингтонського саміту з ядерної безпеки у 2010 році Україна оголосила про рішення позбутися усіх наявних запасів високозбагаченого урану, який залишався в науково-дослідних установах. Свої зобов’язання Україна виконала 22 березня 2012 року, забезпечивши вивезення останньої партії високозбагачених ядерних матеріалів з Харківського фізико-технічного інституту до рф за сприяння США та МАГАТЕ. Всього протягом двох років проведено шість секретних операцій для вилучення 234 кілограмів високозбагаченого урану з українських дослідницьких центрів – Київського інституту ядерних досліджень, Харківського фізико-технічного інституту та Севастопольського університету. Натомість Україна отримала еквівалентну кількість низькозбагаченого урану і фінансування США для реалізації проєкту з будівництва ядерної установки «Джерело нейтронів» на території Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут».

Варто підсумувати: Україна ніколи не мала офіційно визнаного ядерного статусу в межах ДНЯЗ. Після підписання та ратифікації Договору у 1994 році вона приєдналася до нього як без’ядерна держава. Отже, з точки зору міжнародного права, Україна не може відновити ядерний статус, якого формально ніколи не мала – лише порушити взяті на себе зобов’язання.

Порушення положень Будапештського меморандуму

Неспроможність реалізації Будапештського меморандуму, зокрема консультаційного механізму, передбаченого шостим пунктом, виявилася ще у 2003 році під час прикордонного конфлікту між Україною та рф навколо острова Тузла. Тоді російська сторона в односторонньому порядку розпочала будівництво штучної дамби від берегів краснодарського краю у напрямку українського острова Тузла, який адміністративно належав АР Крим. Ці дії розглядалися Україною як порушення її територіальної цілісності та спроба де-факто змінити кордон у Керченській протоці.

У відповідь на ескалацію, українська сторона намагалася задіяти механізм консультацій, передбачений Будапештським меморандумом. Однак, усі три держави-гаранти – США, Велика Британія і росія – проігнорували звернення України, уникаючи будь-якого офіційного залучення до багатосторонніх консультацій у передбаченому форматі. У підсумку відбулося тимчасове призупинення будівництва дамби за результатами двосторонніх переговорів між Києвом і москвою, однак жодного залучення гарантів Будапештського меморандуму не відбулося. Водночас ці події стали передвісником подальших дій росії, зокрема анексії Криму у 2014 році.

У період президентства Віктора Ющенка (2005–2010) Україна неодноразово намагалася ініціювати перегляд та посилення безпекових гарантій, наданих у межах Будапештського меморандуму 1994 року, зокрема шляхом надання їм більш чіткого юридичного статусу. Проте всі ці зусилля не дали очікуваних результатів і залишилися на рівні політичних заяв і дипломатичних звернень.

Особливого значення ця тема набула в кінці 2009 року, у контексті завершення дії Договору між США та СРСР про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), підписаного у 1991 році і чинного до грудня 2009 року. Тоді президент росії дмітрій мєдвєдєв та президент США Барак Обама оприлюднили спільну заяву, в якій ще раз підтвердили гарантії безпеки Україні, Білорусі та Казахстану як державам, що відмовилися від ядерної зброї та приєдналися до ДНЯЗ у статусі без’ядерних країн. У документі наголошувалося на важливості виконання положень Будапештського меморандуму та збереження зобов’язань щодо незастосування сили, утримання від ядерного тиску та підтримки територіальної цілісності цих держав. Проте, незважаючи на ці дипломатичні запевнення, жодних реальних механізмів посилення або оновлення гарантій так і не було створено, а безпекові гарантії, надані Україні в обмін на відмову від ядерної зброї, залишилися виключно політичними обіцянками, які не мали ані юридичної сили, ані механізмів реалізації.

Наприкінці лютого 2014 року російські війська вторглися на територію АР Крим, тим самим цинічно порушивши свої ж зобов’язання, викладені у Будапештському меморандумі. Парадокс полягає саме в тому, що територіальна цілісність України порушена самим гарантом цієї територіальної цілісності, тим більше, що агресію було здійснено державою, що володіє ядерною зброєю.

Міжнародна спільнота визнала факт порушення положень Будапештського меморандуму по відношенню до України. Про це у своїй промові на Гаазькому саміті з фізичної ядерної безпеки 24 березня 2014 р. заявив Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, зазначивши, що гарантії безпеки були важливою умовою для приєднання України до ДНЯЗ, але їх надійність була серйозно підірвана подіями навколо України. Генсек ООН висловив думку, що це матиме негативні наслідки як для регіональної безпеки, так і для усього режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Повномасштабне вторгнення рф в Україну та режим нерозповсюдження

Після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну режим нерозповсюдження ядерної зброї зазнав найсерйозніших викликів з часів його створення. Уперше в історії одна з ядерних держав, держав-гарантів ДНЯЗ та Будапештського меморандуму – росія – розв’язала повномасштабну війну проти без’ядерної країни, яка добровільно відмовилася від ядерного арсеналу, покладаючись на надані міжнародні гарантії безпеки.

У перший день повномасштабного вторгнення російські війська захопили Чорнобильську атомну електростанцію. Персонал станції було взято в заручники. Під час окупації:

• втрачено контроль за радіаційною безпекою як на самій станції, так і в зоні відчуження;
• станція була повністю знеструмлена, внаслідок чого не відбувалося охолодження відпрацьованих паливних збірок, розташованих на сховищі відпрацьованого ядерного палива;
• відбувалися масові випадки мародерства та знищення інфраструктури: Центральної аналітичної лабораторії, ДСП «Екоцентр», Інституту проблем безпеки АЕС, системи фізичного захисту КВ «Вектор»;
• зафіксовано викрадення та пошкодження 133 джерел іонізуючого випромінювання сумарною активністю понад 7 мільйонів бекерелів, а також з лабораторій Інституту проблем безпеки АЕС викрадено джерела іонізуючого випромінювання та зразки паливовмісних матеріалів з об’єкту «Укриття».

Неодноразових ударів зазнавала дослідницька ядерна установка «Джерело нейтронів», а 4 березня 2022 року російські війська захопили Запорізьку атомну електростанцію – найбільшу АЕС у Європі. У ході захоплення та подальших бойових дій було здійснено артилерійський обстріл промислового майданчика ЗАЕС, пошкоджено будівлю реакторного відділення енергоблоку №1, зафіксовано влучання снарядів у зону сухого сховища відпрацьованого ядерного палива. Внаслідок пожежі, яка виникла через ворожі обстріли промислового майданчика ЗАЕС, було пошкоджено будівлю учбово-тренувального центру. Російські військові розмістили вибухівку, важке озброєння та особовий склад безпосередньо на території АЕС, перетворивши її на фактичну військову базу, що є прямим порушенням норм міжнародного гуманітарного та ядерного права.

Вже понад три роки Запорізька АЕС та місто-супутник Енергодар перебуває під російською окупацією. Увесь цей час персонал працює під тиском, МАГАТЕ та українська сторона не має повноцінного доступу до об’єкта, що унеможливлює проведення комплексної оцінки стану безпеки, а на території АЕС зберігається важке озброєння, вибухові пристрої та військовий контингент рф. Фактична військова окупація ядерної електростанції підриває фундаментальні засади мирного використання ядерної енергії, що є базовим принципом режиму нерозповсюдження.

З початку повномасштабного вторгнення високопосадовці рф, включно з владіміром путіним, почали відкрито вдаватися до ядерного шантажу. Вже на четвертий день війни путін віддав наказ привести стратегічні сили стримування рф у «особливий режим бойового чергування», що фактично означало переведення ядерних сил у стан підвищеної готовності. Цією заявою президент рф визнав можливим застосування ядерної зброї по території України. Неодноразово лунали погрози щодо можливості завдання ядерного удару по території України, а у 2023 році росія заявила про розміщення тактичної ядерної зброї на території Білорусі, що створює нову точку нестабільності у центрі Європи. Крім того, у лютому 2023 року рф призупинила свою участь у Договорі про стратегічні наступальні озброєння (ДСНО-3).

Отже, повномасштабне вторгнення рф в Україну стало безпрецедентним викликом для світового режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Україна, яка добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу в обмін на письмові та усні гарантії безпеки, опинилася в ситуації збройної агресії з боку однієї з держав-гарантів. Водночас об’єкти ядерної інфраструктури стали ареною бойових дій, а мирні ядерні установки – мішенями для обстрілів.

Особливо цинічним є те, що російська федерація здійснювала атаки по українській цивільній інфраструктурі та мирному населенню з використанням стратегічних бомбардувальників Ту-160 та Ту-95МС, які Україна передала їй ще у 1996 році в межах домовленостей про остаточну відмову від власного ядерного потенціалу. Ці літаки були частиною нашої спадщини від радянського ядерного арсеналу й були передані в обмін на міжнародні гарантії безпеки, які мали стати запорукою нашої територіальної цілісності та суверенітету. Проте держава-гарант порушила взяті на себе зобов’язання і згодом використала ці ж літаки як засіб збройної агресії проти України.

Саме тому проведена 1 червня 2025 року операція Служби безпеки України «Павутина», яка призвела до знищення значної частини стратегічної авіації рф, зокрема носіїв ядерної зброї, має не лише військове, а й глобальне безпекове значення. Завдавши потужного удару по авіаційному компоненту ядерної тріади рф, Україна суттєво обмежила її здатність до нанесення повітряного ядерного удару.

Таким чином, Україна зробила вагомий внесок у послаблення глобальної ядерної загрози та захист режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Підтвердила свою відповідальну позицію як держава, що навіть в умовах війни дотримується принципів міжнародної безпеки та міжнародного права.

Висновки

Ідея надання ядерного статусу України дедалі частіше з’являється в суспільному та політичному дискурсі, особливо після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Вона сприймається частиною суспільства як спосіб відновлення справедливості, враховуючи історичний факт наявності в Україні ядерного арсеналу після розпаду СРСР. Утім, розв’язана Росією нічим не спровокована війна, що супроводжується масовими жертвами серед цивільного населення, підкреслила недієвість гарантій, наданих Україні в межах Будапештського меморандуму. Цей документ, покликаний забезпечити захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів в обмін на відмову від ядерної зброї, не виконує своїх зобов’язань.

Разом із тим, слід зазначити, що надання Україні ядерного статусу наразі є вкрай малоймовірним і практично нездійсненним через міжнародні зобов’язання держави, а також з огляду на потенційні політичні, економічні та безпекові наслідки такого кроку.

Спираючись на публікації професора Володимира Василенка, академіка Володимира Горбуліна, старшого наукового співробітника Центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень Сергія Кондратова, американського дослідника Джорджа Е. Богдена, існує три головні причини, які унеможливлюють відновлення ядерного статусу України.

По-перше, Україна є стороною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і вихід з нього може призвести до політичної ізоляції, запровадження санкцій і втрати міжнародної підтримки. Такий крок буде сприйнятий не лише як загроза регіональній безпеці, а й як підрив глобального режиму нерозповсюдження.

По-друге, відсутність необхідної технічної, виробничої та наукової інфраструктури робить створення власної ядерної зброї надзвичайно складним завданням. Україна втратила не лише фізичний контроль над ядерними боєголовками, а й ліквідувала усю ядерну інфраструктуру.

По-третє, реалізація ядерної програми потребувала б величезних інвестицій, часу та фахових кадрів, яких наразі немає.

Таким чином, ідея повернення до ядерного статусу хоч і є емоційно зрозумілою в умовах війни, однак не відповідає ані стратегічним, ані практичним інтересам України.

Редакція вебсайту Uatom.org