Комерціалізація АЕС в Україні – близьке майбутнє?

Автор: Ярушевська Альона

Якщо вже упродовж кількох років у колі експертів точилися активні дискусії довкола переходу атомної генерації на нові технології, то тепер вони вийшли за межі вузьких професійних спільнот і їх можна відстежити навіть у засобах масової інформації, де час від часу з’являються гучні заяви представників великих приватних компаній про бажання інвестувати у реалізацію проєктів малих модульних реакторів (ММР).

Чого слід очікувати, якщо раптом приватна компанія справді оголосить про наміри скласти конкуренцію єдиному в Україні оператору АЕС – НАЕК «Енергоатом»? Чи готова країна до такого розвитку подій? Чим обернеться це для споживачів? У цих та інших питаннях нам допоміг розібратися експерт Державного науково-технічного центру з ядерної та радіаційної безпеки Максим Пишний.

– Неодноразово у ЗМІ з’являлася інформація щодо можливості спорудження малих модульних реакторів (ММР) в Україні приватними компаніями. Пане Максиме, що Ви про це думаєте?

Насамперед, необхідно чітко розуміти, наскільки серйозними є наміри впроваджувати новітні технології ММР приватними чи державними компаніями. Йдеться про реальні наміри, чи це лише бажання бути в тренді та викликати суспільний резонанс.

Питання спорудження нових генеруючих потужностей регулюється Законом України «Про ринок електричної енергії». Якщо коротко, то нова запланована потужність повинна потрапити до Звіту з оцінки відповідності (достатності) генеруючих потужностей на найближчі 10 років. Так от, у попередніх Звітах було декілька згадок щодо можливості/доцільності впровадження у недалекому майбутньому технологій ММР, зокрема, на заміщення тих енергоблоків, які повинні бути виведені з експлуатації, а у проєкті Звіту на 2023-2032 роки, що був опублікований на початку листопада 2021 року, згадка про ММР залишилася лише в контексті одного з можливих варіантів маневрових потужностей системи. Враховуючи те, що у формуванні Звіту беруть участь усі учасники енергоринку (у тому числі й атомної галузі), то можна зробити висновок, що у найближчі 10 років спорудження ММР в Україні не планується. Але це тільки проєкт Звіту, можливо після COP26 (Конференція ООН зі зміни клімату – ред.) сторони процесу внесуть відповідні зміни.

Важливою також є позиція держави щодо цього питання. Майже щодня у ЗМІ з’являються повідомлення про виділення коштів урядами різних країн на впровадження ММР, зокрема, та на розвиток атомної генерації загалом, чим сподіваються наблизитись до декарбонізації планети. Для приватних компаній, звісно, ризики високі, але їх можна зменшити шляхом відповідних дій з боку держави, якщо йтиметься про реальну зацікавленість та наявність запиту на такі проєкти.

Чинне законодавство України не містить якихось перепон для спорудження ММР приватними компаніями, ядерна установка може перебувати у приватній, державній чи навіть комунальній власності. Приватній компанії слід лише виконати необхідні умови та отримати дозвільні документи. Ідентична процедура передбачена й для інших видів власності, тут виключень немає.

– Якщо йтиметься про будівництво ММР приватними компаніями, то як держава впливатиме на процес? Чи буде проводитися конкурс на право будівництва ММР, вибір технології?

Держава відповідним законом регулює необхідність проведення конкурсу щодо будівництва нової генерації. Якщо нічого не зміниться у законодавстві, то приватному інвестору потрібно буде виграти конкурс на будівництво, учасником якого може стати державна компанія або навіть компанія, яка займається будівництвом потужностей для генерації іншого типу. Без конкурсу новозбудований об’єкт не може бути підключений до системи. Також приватна компанія може ініціювати державно-приватне партнерство (ДПП) з державною компанією і побудувати об’єкт за процедурою ДПП – наприклад, на заміщення державних ТЕС. Треба кожний випадок розглядати окремо та знаходити оптимальні рішення.

– Як щодо економічної доцільності такого будівництва для держави?

Споруджуючи нові енергетичні об’єкти, окрім оцінки безпеки – що є головною передумовою, варто враховувати й економічну доцільність. Власне, це питання потребує комплексного підходу.

Якщо коротко, то, на мою думку, головним фактором стане створення, по-перше, нових високотехнологічних виробництв (або масштабна модернізація застарілих засобів виробництва) та, по-друге, створення здорової конкуренції як у ядерній галузі, так і у енергетиці в цілому. Інші позитивні результати впровадження новітніх технологій будуть похідними від цих двох. Однак, окремо слід відзначити те, що шляхом заміщення ТЕС малими модульними реакторами вдасться здійснити заходи з трансформації вугільної галузі, що наразі є на порядку денному.

– Припустімо, що приватна експлуатуюча компанія збудувала атомну електростанцію, генерує і відпускає електроенергію на експорт. Як це вплине на економіку держави, якщо вплине?

Якщо до того часу будуть створенні всі технологічні та законодавчі інструменти щодо повноцінного експорту електроенергії – то чому б ні? Ринкові механізми та інтеграція до європейської енергосистеми дозволять як приватним, так і державним учасникам енергоринку додатково отримувати прибуток, здійснюючи експорт кінцевої продукції. Держава, як мінімум, буде отримувати доходи у вигляді податків та митних платежів. Разом з тим, державним органам необхідно буде провести аналіз та, можливо, скорегувати політику/правила щодо здійснення таких дій.

– Якщо оцінювати перспективи, то, на Вашу думку, яка кількість приватних компаній може бути залучена до будівництва/експлуатації ММР в Україні?

Кількість експлуатуючих організацій законодавчо не регулюється. Теоретично їх може бути безліч. Але для того, щоб набути статусу експлуатуючої організації та отримати ліцензії на реалізацію окремих етапів життєвого циклу ядерної установки, претендентам потрібно відповідати низці вимог. Це і фінансова спроможність, наявність матеріальних та інших ресурсів, організаційної структури, персоналу тощо. Усі ці вимоги чітко прописані у законодавстві, а тому приватні компанії перед початком процесу «входження» у атомну галузь можуть переглянути їх та попередньо зробити для себе висновок: зможуть вони виконати ліцензійні вимоги чи ні. Тому вважаю, не кожний «бажаючий» зможе стати компанією-оператором АЕС.

Але для того, щоб почати повноцінну експлуатацію об’єкта, потрібно його спершу збудувати. Ось тут можуть виникнути певні складнощі. Наразі в Україні та, скоріш за все, і у світі, не існує єдиної підрядної компанії, яка б змогла збудувати такий об’єкт як АЕС самостійно. До будівництва зазвичай залучається багато спеціалізованих компаній для виконання кожного виду діяльності. Крім того, необхідно пам’ятати, який саме об’єкт будується, та залучати в обов’язковому порядку компанії з досвідом роботи. Окрему можливість вбачаю в участі українських машинобудівних підприємств атомної промисловості, які можуть залучатися до виробництва обладнання для ММР, але для цього потрібна чітка позиція розробників технологій та приватних ініціаторів проєктів.

Держава також повинна враховувати це та розробити відповідні інструменти стимулювання й підтримки таких ініціатив. При реалізації таких проєктів приватник матиме значну перевагу над державним підприємством – це відсутність необхідності закуповувати роботи/товари/послуги відповідно до українського законодавства через тендери. На жаль, ми бачимо, як ліберальністю положень Закону України «Про публічні закупівлі» користуються нечисті на руку учасники закупівель (замовники та учасники). Тому приватний інвестор зможе закупити найякісніше обладнання та найякісніші матеріали за прийнятною для нього ціною, що просто необхідно для такого об’єкта, як ядерна установка. Коли чую про тендери для подібних проєктів, одразу згадую відповідь американського астронавта, який тільки повернувся з космосу. На запитання журналіста про найбільші страхи у космосі він відповів: «Найбільше я боявся того, що я лечу на ракеті, яку побудували з найдешевших матеріалів за результатом тендерів».

Між іншим, враховуючи карколомні плани державного атомного монополіста, у найближчі 20 років в Україні однозначно виникнуть ризики щодо постачання матеріалів на будівництво ядерних об’єктів. І тут вже постане питання: «Хто запропонує кращі умови: державна компанія чи приватна?»

– Уявімо, що АЕС на базі технології ММР збудували. Яким чином постачатимуться ядерні матеріали? Як це обумовлено законодавчо зараз, яких змін потребуватиме?

Щодо ядерних матеріалів, то саме тут існує деяка невизначеність, яку потрібно буде вирішити до початку спорудження приватних АЕС. На відміну від форми власності ядерних установок (які можуть бути приватними, державними і комунальними), законом на ядерні матеріали передбачена лише державна власність. Ця норма є також великою перепоною щодо проведення корпоратизації державного ядерного монополіста, яку законодавець намагається вирішити через зміну вищезгаданого положення, а саме: встановити виняток на ядерне паливо, яке завантажене у реактор. Також, на мою думку, доцільно вивчити досвід інших країн та, як варіант, виокремити державне підприємство, яке буде власником усіх ядерних матеріалів в Україні та надаватиме їх у «оренду» як державній атомній генерації, так і приватній. Чому б тоді не скористатися прикладом НАК «ЕКУ» та не «реанімувати» концерн «Ядерне паливо», наділивши його статусом «Власник ядерних матеріалів»? Цим, до речі, можна було б вирішити питання із СхідГЗК.

– А як щодо поводження з РАВ та ВЯП, коли йтиметься про експлуатацію ММР приватною компанією? Хто нестиме відповідальність за поводження з РАВ та ВЯП? Чи буде ВЯП із ММР також вважатися «цінним ресурсом» і чи буде до нього застосовуватись стратегія відкладеного рішення?

В Україні законодавчо визначена організація, яка займається питаннями поводження з РАВ – Державне агентство з управління зоною відчуження (ДАЗВ). Приватне підприємство, як і державне, буде сплачувати екологічний податок, який є джерелом формування Державного фонду поводження з радіоактивними відходами. З цього фонду фінансуються роботи з поводження з РАВ. Але не виключаю, що в процесі еволюції форми власності на ядерні установки, згодом відбудеться й еволюція форми власності на об’єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами. На жаль, саме зараз ми спостерігаємо за тим, що відбувається з будівництвом сховища для проміжного зберігання високоактивних відходів – тендер (схоже) буде відмінений втретє, а об’єкт не буде побудований у необхідні строки. Однак, це тема для окремого обговорення…

– Як, на Вашу думку, мають відбуватися відрахування до фонду зняття з експлуатації (ФЗЕ)? Хто за це має відповідати? І коли, наприклад, є кілька компаній, то кожна із них повинна мати свій власний фонд, чи, все-таки, краще, коли він один, скажімо, державний, або за нього відповідає інша, стороння організація?

Питання досить складне та вимагає ухвалення державницьких рішень вже сьогодні, аби захистити у майбутньому саме державу, а не оператора, якої б форми власності він не був. Наразі законодавчо встановлено, що ФЗЕ поповнюється за рахунок внесків експлуатуючої організації. Отримавши статус експлуатуючої організації, приватна компанія, за існуючою процедурою, буде також відраховувати кошти до єдиного ФЗЕ, з якого держава згодом буде відшкодовувати витрати на зняття з експлуатації приватного об’єкта. Але це все у теорії…

До речі, питання ФЗЕ фігурує в умовах кредитів ЄБРР для НАЕК. Слід зауважити, що держава зобов’язалася виконувати низку пунктів Гарантійної угоди, яка ратифікована Законом України та має статус міжнародного договору. За цією Гарантійною угодою держава мусить (до повного погашення кредиту) підтримувати у належному стані ФЗЕ. Крім того, за рахунок грантових фондів ЄБРР був проведений аналіз функціонування ФЗЕ і надані відповідні рекомендації щодо зміни справ у цій галузі.

Без реформування ФЗЕ Україна у подальшому може опинитися у ситуації, коли вона буде вимушена шукати кошти для зняття з експлуатації приватних ядерних об’єктів, паралельно фінансуючи зняття державних АЕС.

Виходячи з вищесказаного, вважаю, що необхідно якомога швидше навести лад з ФЗЕ. Можливо, саме поява приватних операторів АЕС підштовхне зробити це найближчим часом.

– Напевно, найбільш гостре питання щодо нових ядерних об’єктів, яке нині турбує екоактивістів, – це їхня екологічна складова. Як загалом спорудження ММР в Україні вплине на екологію? На що слід звернути увагу регулюючому органу, організації техпідтримки, громадським організаціям екологічного спрямування?

ММР є привабливими у контексті боротьби зі зміною клімату, адже, якщо говорити про сценарій заміщення ними теплових електричних станцій, то вплив на екологію як України, так і всього світу буде вагомим та полягатиме у суттєвому зменшенні викидів СО2. Прагнення до декарбонізації планети і є рушійною силою повернення майже усіх економік світу у сторону атомної енергетики та орієнтацію на ММР.

До прикладу, вже є заяви сусідніх Болгарії та Польщі про наміри замінити вугільну генерацію ММР-ами. Крім того, світовий курс на відновлювану енергетику потребує наявності у енергосистемі інструментів для маневрування, а отже, впровадження ММР дозволить фактично збільшити кількість відновлюваної генерації в Україні, що однозначно відобразиться на екології як України, так і всього світу.

До речі, хотів би звернутися до екологічних громадських організацій та закликати їх долучитися до цього питання якомога швидше – ймовірно це допоможе їм та розробникам технологій/інвесторам спільно зняти всі майбутні питання, які виникатимуть у громадськості вже на етапі фактичної реалізації проектів.

– Як забезпечуватиметься дотримання Орхуської конвенції та Конвенції Еспо приватною компанією під час вибору майданчика для будівництва АЕС, під час розробки проєкту?

Приватний інвестор є таким самим суб’єктом господарювання, як і державна компанія, тобто процедура ідентична й передбачає залучення державних органів, зокрема Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України та (у разі необхідності) підрядних спеціалізованих компаній.

– Оскільки ММР – це принципово новий тип ядерної установки, то чи передбачено проєктом наявність санітарної зони довкола такої АЕС і чи матиме населення пільги за те, що проживає у зоні підвищеного ризику?

ММР є ядерною установкою, на яку розповсюджуються такі ж норми законодавства та правила, як і на реактори «великої» потужності. Зокрема передбачено, що у місцях розташування ядерної установки встановлюється санітарно-захисна зона і зона спостереження. Розміри і межі зазначених зон визначаються у проєкті згідно з нормами, правилами і стандартами у сфері використання ядерної енергії, а також узгоджуються з органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки. Отже, під час розроблення конкретного проєкту за конкретною технологією будуть встановлені конкретні розміри. Щодо пільг, то я думаю, що приватним інвестором вони будуть встановлені відповідно до домовленостей із місцевими органами влади – це світова практика.

– Яким чином буде забезпечено фізичний захист? Хто його забезпечуватиме і що потрібно для того, аби отримати відповідні дозволи?

Питання фізичного захисту ядерних установок в Україні регулюється Законом «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання», у якому визначені основні засади діяльності фізичних та юридичних осіб з фізичного захисту ядерних установок. Цей Закон, як і все ядерне законодавство України, відповідає міжнародним нормам у ядерній галузі. Тому вважаю, що це питання в Україні повністю врегульоване. Приватному інвестору залишиться лише виконувати всі вимоги.

Щодо суб’єкта охорони ядерного об’єкта, то, відповідно до законодавства, її здійснюватимуть на договірних засадах підрозділи Національної гвардії України.

– Чи відбуватиметься залучення громадськості до ухвалення рішень про спорудження ММР?

Обов’язково – відповідно до законодавства. Думаю, що приватні інвестори зможуть більш якісно та ефективно залучати громадськість та ЗМІ до обговорень питань спорудження атомних енергоблоків в Україні, у результаті чого у наших співгромадян поволі буде змінюватись ставлення до атомної генерації як такої.

– І наостанок, яку користь отримає кінцевий споживач від спорудження ММР в Україні?

Перш за все, слід розділити споживачів на категорії: домогосподарства, громади та суб’єкти господарювання. Кожна з них отримає стійке джерело електроенергії. Щодо ціни на неї, то деякі категорії навіть впливатимуть на ціноутворення, так як зможуть бути співвласниками генеруючої установки. Все залежить від бізнес-моделі, яку запропонує приватний власник ММР, адже вже на стадії розробки проєкту до нього можуть залучатися будь-які активи (матеріальні, інтелектуальні тощо) в обмін на частку у власності ММР. Це, по-перше, знизить для власника суму витраченого особисто ним капіталу та вплине на вартість спорудження, а, по-друге, дасть змогу споживачеві впливати на ціноутворення та розподіл кінцевого продукту.

Потенційним ініціаторам проєктів будівництва необхідно розглядати усі можливі варіанти та вибирати найкращі для кожного окремого випадку.

Підготовлено за допомогою редакції Uatom.org

*Відповідальність за матеріали в розділі «Блоги» несуть виключно автори текстів. Редакція вебсайту Uatom.org може не поділяти позицію дописувачів у розділі «Блоги».