Чим займається Центр Кузмича в Україні?

Для України питання фізичної ядерної безпеки були й лишаються актуальними. В країні – 15 діючих енергоблоків, Чорнобильська зона відчуження з низкою специфічних об’єктів, а також – промисловість, медична сфера, дослідницькі установки, об’єкти поводження з радіоактивними відходами. Усі вони потребують відповідного рівня фізичного захисту, обліку та контролю ядерних та інших радіоактивних матеріалів.

Про те, які в країні існують проблеми за напрямом й шляхи їх вирішення редакція веб-сайту Uatom.org говорила з керівником Навчального центра з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу імені Джорджа Кузмича Віктором Івановичем Гаврилюком. 

Віктор Іванович Гаврилюк, Керівник Навчального центра з фізичного захисту,

обліку та контролю ядерного матеріалу імені Джорджа Кузмича

 

– Вікторе Івановичу, розкажіть, як Ви потрапили до Навчального центра з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу імені Джорджа Кузмича?

Після закінчення аспірантури Інституту фізики Академії наук УСРС у 1969 році я працював в Інституті фізики, потім в Інституті ядерних досліджень, з 1974 по 1983 рік я працював у Апараті Президії Національної Академії Наук. У 1983 році я повернувся в Інститут ядерних досліджень на посаду заступника директора з наукових питань. Коли мені виповнилося 60 років, вирішив дати дорогу молодим й перейшов до Навчального центра з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу, очоливши його. Тут я працюю вже більше 19 років.    

– Розкажіть коротко історію Центра? Чому він названий на честь представника Міністерства енергетики США в Україні Джорджа Кузмича?

– Коли у 1991 році Україна здобула незалежність, у спадок від СРСР вона одержала значну кількість ядерних боєприпасів та носіїв. Звичайно, це турбувало світову спільноту, яка страшенно переймалася, аби ядерна зброя чи ядерний матеріал не потрапили у руки злочинців чи терористів.

У 1993 році Сполучені Штати Америки та Україна підписати Угоду про допомогу Україні у ліквідації стратегічної ядерної зброї. В рамках цієї Угоди були підписані три імплементаційні угоди. Перша – стосувалася ліквідації ядерної зброї, друга – створення державної системи контролю, обліку і фізичного захисту ядерних матеріалів, третя – створення державної системи експортного контролю ядерних матеріалів.    

Відповідно до другої імплементаційної Угоди США почали надавати допомогу трьом організаціям в Україні: Харківському фізико-технічному інституту, Севастопольському інституту ядерної енергії та промисловості, а також Інституту ядерних досліджень в Києві у створенні систем фізичного захисту ядерних матеріалів та ядерних установок цих інститутів.

Інститут ядерних досліджень став першим, хто справився з завданням. Відбулося це у 1997 році. В процесі створення системи фізичного захисту виявилось, що спеціалістів, які мають експлуатувати ці системи, в Україні немає. У 1997 році між Україною та США був підписаний Меморандум про те, що на базі Інституту ядерних досліджень НАНУ буде створений Навчальний центр з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу.   

8 жовтня 1998 року наш Центр був відкритий. В його становлення значний внесок зробив Джордж Кузмич – представник Міністерства енергетики США в Україні. На жаль, до офіційного відкриття Центру він не дожив, трагічно загинув в автокатастрофі на території України.

– Вікторе Івановичу, перші роки роботи й основні виклики пам’ятаєте?

– На той час перед нами постало чимало проблем та викликів. Перша, у нас не було викладачів. Друга – в Україні ще тільки формувалося законодавство з фізичного захисту.

Перший курс лекцій нам читали спеціалісти зі США, потім наші викладачі працювали під їх наставництвом, й нарешті в 2000 році ми повністю взяли ініціативу в свої руки.  

11 вересня 2001 року у США терористи здійснили безпрецедентні за своїми масштабами терористичні акти. Тоді зловмисники захопили чотири рейсові пасажирські авіалайнери, два з яких врізались у вежі Всесвітнього торгового центра в Нью-Йорку. Ще один – був скоординований у будівлю Пентагону, неподалік Вашингтону, і останній – упав на поле в штаті Пенсильванія.

Світовій спільноті після 11 вересня 2001 року стало зрозумілим, що:

  • в світі існують сили, які готові здійснити злочин з будь-якою кількістю жертв;
  • ці сили використовують засоби чисто мирного призначення як засоби руйнування;
  • ці сили готові віддати життя заради досягнення своїх злочинних цілей.

До цього вважалося, що ядерний матеріал з високим рівнем випромінювання – сам себе захищає. Після низки терактів у США світова спільнота переконалася, що при наявності терористів-смертників це положення не діє. 

З 2001 року світова ядерна спільнота поряд з поняттям «фізичний захист» використовує поняття «фізична ядерна безпека». Як не прикро, на сьогодні останнє так і не знайшло свого відображення в нормативно-правовому полі України.

Відповідно світових стандартів фізичний захист є складовою фізичної ядерної безпеки. Мета фізичного захисту – захищати ядерний матеріал та ядерні установки. Мета фізичної ядерної безпеки – захищати населення й довкілля від тих посягань, які можуть бути вчинені злочинцями (терористами) за допомогою ядерних матеріалів.  

Насправді, це дуже важлива річ. І її необхідно розуміти. У той час як увесь світ готує фахівців з фізичної ядерної безпеки, ми навіть фахівців з фізичного захисту не готуємо. Раніше готували у Севастополі, проте через анексію Криму, втратили таку можливість.

– У КПІ ім. Ігоря Сікорського обіцяють до 2019 року відкрити нову спеціалізацію, де готуватимуть фахівців з фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів. Встигнуть?

– Маю надію, що так. Наразі робота у КПІ йде активними темпами: готують підручники, готують викладачів. Відкривати нову спеціалізацію планують на базі спеціальності «Атомна енергетика».

В той же час, у КПІ на сьогодні відсутня матеріально-технічна база навчання за цією спеціальністю. Проте, така база є у нас: полігон з відповідною інфраструктурою та сучасним обладнанням, лабораторії з приладами для проведення лабораторних робіт. Власне кажучи, у нас є все необхідне для навчання студентів. Тож, якщо спеціалізацію відкриють – готуватимемо з КПІ фахівців разом.  

– Розкажіть про основні напрями діяльності Центру?

Зважаючи на той факт, що наш Центр називається навчальним, не важко здогадатися, чим ми займаємось. Кого й чому ми навчаємо? Ось у чому питання.

В Україні ми – єдиний Центр, який має право проводити підвищення рівня кваліфікації за напрямом фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів. Кваліфікацію у нас підвищують: чотири категорії фахівців АЕС (від вищого керівництва до звичайних співробітників); спеціалісти дослідницьких ядерних установок; фахівці об’єктів поводження з радіоактивними відходами; персонал Національної гвардії України, який охороняє вітчизняні ядерні об’єкти; а також – ліцензіати й держслужбовці за напрямом (Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Міністерство екології та природних ресурсів, Державна інспекція ядерного регулювання України та інші).   

Протягом останніх кількох років найбільш плідно ми працювали саме з Національною гвардією України. Новий навчальний курс, який я зараз для них готую – «Психологічні аспекти несення військової служби при охороні АЕС».  Надзвичайно цікавий курс, однією зі складових якого є проблема радіофобії в Україні.  

А чи знаєте Ви, що радіофобія – це хвороба? Її симптоми дуже схожі на першу стадію променевої хвороби. Головний біль, підвищення температури, кволість, сонливість, блювання.  

Думаю, тут доречно розповісти одну історію з життя. Колись давно я працював начальником штабу від НАНУ у Чорнобилі. Прийшов до мене один військовий й почав жалітись, що йому погано. У нього була підвищена температура й всі інші ознаки першої стадії променевої хвороби. Було видно, що він не симулює. Проте, коли я став запитувати його, де саме він був, з’ясовувати місця, в яких він працював – виявилось, що досягти того рівня дози опромінення, що призвів би до першої стадії опромінення, він ніяк не міг. Я довго не міг зрозуміти, як таке могло трапитися. Й лише з досвідом усвідомив, у нього була радіофобія. На сьогодні близько 11 000 колишніх військових-ліквідаторів нею хворіють.

– Хто лікує радіофобію?

Радіофобію можуть лікувати тільки психологи. Той військовий, який до мене приходив, сам себе переконав, що він хворий. В результаті у нього, дійсно, почали з’являтися симптоми променевої хвороби.

– Вікторе Івановичу, розкажіть, які ще цікаві курси проводить Ваш Центр?

Нецікавих курсів у нас немає. (Жартує– Ред). Серед найпопулярніших: ті, що проходять фахівці Національної гвардії безпосередньо на ядерних установках. Один із найпопулярніших курсів – відпрацювання дій підрозділу з охорони в умовах надзвичайних та кризових ситуацій. Надзвичайна ситуація – це та, що може призвести до смерті людини або втрати здоров’я, скажімо у результаті землетрусу, повені, пожежі чи вибуху. Кризова ситуація – це та, що пов’язана зі злочинними діями людей відносно ядерного об’єкту. Це може бути напад терористів, викрадення ядерного матеріалу, захоплення терористами заручників. Там вже на місцях ми задіюємо увесь наш арсенал: бойові машини, автомати, безпілотники. Все це дає можливість сприймати ситуацію значно краще, аніж з конспектом в аудиторії. Такого формату курс ми плануємо провести у квітні на майданчику Южно-Української АЕС, а в травні – на Хмельницькій АЕС.   

– Скільки маєте у штаті викладачів? 

Штат Навчального центру з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу імені Джорджа Кузмича – 11 осіб, разом зі мною.

– Ваші курси платні?

Так.

– Фахівців із інших країн навчаєте?

– Так. Курси підвищення кваліфікації у нас проходили вірмени, грузини, азербайджанці, узбеки, литовці, білоруси. У листопаді 2017 року в нас навчалися фахівці з Казахстану: представники міністерств, силових структур та відомств.

Впродовж 20 років ми співпрацюємо з національними лабораторіями Міненерго США.    

– У чому відображається ця співпраця?

– Спільно з цими лабораторіями ми готуємо деякі підручники або як ми їх називаємо навчальні посібники.

До того, як готувати посібник – ми безперечно радимося із замовником навчального курсу, скажімо з Національною гвардією. Детально розписуємо план і програму навчання. Програма ця в свою чергу погоджується з Національною гвардією і обов’язково з Держатомрегулювання. Потім – вона затверджується на вченій раді Інституту ядерних досліджень. Й лише після цього – нами готується посібник, котрий в подальшому надсилається на міжнародну експертизу до США.

Одного разу ми отримали достатньо цікавий коментар від експертів США: «Просимо засекретити цей підручник, адже він є прекрасним навчальним посібником для терористів». 

– А скільки всього посібників Вами підготовлено на сьогодні?

– За весь період діяльності десь близько 40. На часі у вжитку – 25. Над застарілими працюємо – переробляємо.

– Знаю, що з іноземних організацій співпрацюєте з МАГАТЕ та Шведським органом з радіаційної безпеки? Що саме робите разом? 

– Викладачі нашого Центра у складі команд МАГАТЕ час від часу приймають участь в навчальних курсах за нашою тематикою як в Україні, так і закордоном.

З Шведським органом з радіаційної безпеки та Норвезьким агентством радіаційного захисту щороку проводимо Всеукраїнську конференцію з фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів. Цьогоріч відбудеться XV – ювілейна.

Раніше з Шведським ядерним регулятором розробляли навчальні курси для Держатомрегулювання. Проте, як не прикро, останні 2-3 роки за цим напрямом більше не співпрацюємо.

– Що стосується XV Української конференції з фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів – організація заходу вже триває?

Так, ми активно працюємо над цим. В даному контексті хотілося б зауважити, що наша конференція має непересічне значення для України. За напрямом фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів – заходів такого рівня в Україні не проводить ніхто.    

– Проблеми з фінансуванням заходу маєте?

Останні роки конференція фінансується спільними зусиллями Шведського та Норвезького ядерних регуляторів, багато в чому допомагає ДП НАЕК «Енергоатом». Відверто кажучи, на сьогодні я шукаю додаткового спонсора для проведення цьогорічної конференції. Як-не-як конференція ювілейна, хотілося б порадувати учасників якимось ексклюзивом.     

– Де проходитиме конференція у цьому році?

У цьому році нас приймає Запорізька АЕС.

– Вікторе Івановичу, окрім проведення навчальних курсів та галузевих заходів – чим ще займаєтесь?

Ми є авторами словника термінів із фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу. Підготували українську, російську та англійську версії, потому затвердили наказом Держатомрегулювання.  

Також спільно з вітчизняним ядерним регулятором розробили 28 нормативно-правових актів за напрямом. На сьогодні всі вони прийняті на рівні Кабміну, наказів Держатомрегулювання, органів державного управління.

– Чи має Навчальний центр з фізичного захисту, обліку та контролю ядерного матеріалу якісь проблеми на часі? Які шляхи їх вирішення?

– Проблема перша – нас мало. Скажімо, якби ми мали 20 фахівців у штаті – було би, звісно, більш комфортно працювати.

Проблема друга – на сьогодні матеріально-технічна база Центру достатньо сучасна. Проте, пройде кілька років й обладнання буде застарілим. Де брати кошти на нове обладнання – поки не знаємо.  

Проблема третя – у Центру немає коштів на участь у міжнародних форумах та конференціях. Ми проводимо підвищення рівня кваліфікації вітчизняних фахівців. Проте не маємо змоги підвищувати рівень власної кваліфікації.

Проблема найболючіша – в Україні розвиток Центру не підтримує ніхто.

– Якби на фінансування Центру таємний інвестор виділив 10 мільйонів доларів. На що би Ви їх витратили?       

Перше – обладнав би Центр найсучаснішими лабораторіями та обладнанням.

Друге – відкрив би при Навчальному центрі готель, де слухачі наших курсів мали б змогу мешкати в комфортабельних умовах.

Третє – розширив би штат.

Четверте – відправляв би фахівців Центру на підвищення кваліфікації до найкращих інституцій світу. 

Якби таємний інвестор з’явився цьогоріч – видав би книгу, приурочену 25-річчю системи фізичного захисту України. 

Редакція веб-сайту Uatom.org